Лижі

Лижі в житті були присутні завжди, але ні яка справа не приносить задоволення, якщо ти нею хоча б трохи не володієш.

Природно, коли спускаєшся з гірки маса неповторних емоцій, але щоб отримати їх потрібно... спотикаючись, провалюючись, викарабкаючись із замету дійти до підніжжя гірки, потім здійнятися за схемою два кроки вперед і їхати назад прорізаючи носом сніг, тільки з десяток спроб і ти на вершині гори, але як завжди сплеск адреналіну триває секунди й знову повторюєш всі етапи поставлення себе на гору заново, наприкінці помучившись ти вже піднімаєшся ялинкою з лижами в руках.

І отут якраз після чергових масових забігів на уроці фізкультури, учитель запропонував першій трійці займатися в лижній секції, а я була четвертою, у мене усередині все закипіло: «ми , що не люди, ми, що не маємо право. І отут всі вони відмовилися, серце ще більше напружилося, який же наступний крок учителя, тоді він: ”може хтось все-таки хоче займатися лижами?” і отут справедливість перемогла!!!.

На вулиці вже стояв кінець місяця березня, сонце, пташки й калюжі. У секцію нас юрбу малечі повели хлопці зі старших класів, які вже займалися не перший рік. Не то ми спізнювалися, не те повільно йшли, але вони увесь час квапили, і спостерігаючи як ми перестрибуємо своїми ботиками калюжі, зглянувшись або вирішивши виявити благо-споріднення вирішили нас переправляти на своїх плечах.

От ми й у секції, ми вже всі стояли подумки на п'єдесталах. І одержавши по парі лиж, ми дещо розстроїлися, думали що в секції всі лижі й черевики повинні бути крутими, мені попалися лижі «Бистриця » піскових кольорів, такі ж лижі були в мене вдома тільки червоні, а от палиці були титанові, блискучі з маленькою лапкою, ні в яке порівняння не йде з моїми алюмінієвими палицями із круговими лапками діаметром 25 см.

От почалося тренування, ми висипалися на стадіон поруч із гайком, скрізь калюжі й довелося вишикуватися на ослонах, щоб не провалитися в калюжу. Перерахувалися , познайомилися, тренер виявився навіть дуже премилим, проінструктувавши нас, чого не можна й чого варто остерігатися займаючись на лижні, ми встали на свої «бистриці». Кожний намагаючись «випендритись» перед тренером задавав свій максимальний тон, а так уже була весна й у деяких місцях уже проглядувався ґрунт, то нерідко доводилося викарабкуватися із завалів лиж, палиць і їхніх власників, хоча тренер і намагався регулювати швидкість і рух майбутніх спортсменів , йому це погано вдавалося, дитячий напір був сильнішим.

А найбільше із задоволенням згадуємо наші посттренувальні чаювання. На кожному тренуванні був черговий, в обов'язку якого крім прямих обов'язків прибирання входила покупка хлібу для чаювання. От отут і починалися дійсні прискорення, от де проявлялися дійсні швидкісні якості спортсмена, начебто й не було тих виснажливих 2 годин тренувань, кожен намагався урвати теплий, хрусткий окраєць житнього хліба, тим хто відставав діставалося тільки м'якоть, і ніякі спортивні регалії тут не допомагали. А ще купували кефір у пляшках, потім порожні пляшки мили в калюжах і назад здавали.

Весну ми увесь час чекали з нетерпінням.

Коли закінчувався сезон змагань, улюбленим тренуванням ставала гра в хованки-доганялки на лижах по схилах нашого гайку. Зміст гри не тільки знайти, але й наздогнати й зачепити. Як партизани ховалися під пнями, під колодами дерев, ховалися в кущах, один одного закидали сніжками, щоб не наздогнав нашого товариша. Вибирали найкрутіші схили із трамплінами, ні одна пара лиж полягла на цих схилах…

Коли ми докатували свій сезон, велосипедисти тільки починали . Нам на одній території часто було затісно особливо на спусках. Зараз їх би називали байкерами, але раніше такого слова не було й всі їх називали Tour de Franceсовці .Спускатись вони спускалися й досить не погано, чисто рівняючи лижню залишаючи після себе слід схожий зі слідом «бурану», а от піднімалися з велосипедом на плечах , самого велосипедиста з під велосипеда не видно, тільки між рамами світяться повні страху й жаху очі . І вглядівши поперед лижника, що летить, вони починали метатися по спуску. Ти наліво - він наліво, ти на право - він на право, спускаючись зиґзаґом на вузькому спуску зіткнення ставало неминучим, і дуже вдало буде якщо за тобою хтось не їде... Дотепер живі шрами від спиць нещасливих велосипедів.

Перші збори - перший сніг:

Вдома мене збирали всією родиною, мама сказала, що без зимового пальто й шерстяних шкарпеток мене відпустить, чесно кажучи теплої куртки в мене й не було, чохол я ледве переміщала з вокзалу на вокзал, чохол був шматтяний (сама шила з тканини із бабусиної скрині , дотепер ще живий) на зав'язці мотузочці, і коли я він розвертався догори ногами, шнурок вічно розв'язувався й носки ,чорт би їх забрав, вічно вивалювалися.

Приїхали в Североуральск снігу немає. Стоїть глибока, сонячна осінь, спокійно течуть жовтогарячі ріки. Тренери вирішили вивозити через день у гори, день катаємося на лижах по льоду на озері, іншого йдемо в гори. Отут я перший раз побачила гори не описаної краси, перший день поки тренера шукали пристойне місце для траси, ми гуляли в горах, от спуски так спуски, гальмування вже не допомагає доводиться падати, щоб не полетіти в яр або не заплигнути в струмок, падали всі й тренери й імениті спортсмени, я з жахом дивилася на профі, які падали прямі до наших ніг, точніше лиж. Сміх переповнював всю гірську округу, ми самі не могли зупинитися ще три дні.

Тренера проклали невелике коло , і на спуску-тягуні відкривався не описаної краси вид, перед тобою розстеляються переливаючись під променями сонця як кришталики діаманта верхівки гірських льодовиків.